КВІТКОВИЙ РАЙ КАТЕРИНИ БІЛОКУР (“КВІТКА-ДУША“)

Мета:

  • навчальна: ознайомити учнів із життям і творчістю Катерини Білокур; поглибити знання з історії мистецтва України; показати, яку роль у житті людинри-митця можуть відіграти сила духу та прагнення жити й творити;
  • розвивальна: розвивати аналітичні навички, уміння проводити історичні паралелі, визначати роль особистості в історії держави та суспільному житті;
  • виховна: на прикладі К.Білокур виховувати в учнів любов до рідної землі, природи, праці; прищеплювати стійкий інтерес до культури українського народу; виховувати естетичний смак.

Обладнання: ТЗН; слайд-презентація; фрагменти телефільму “Катерина Білокур. Сповідь”.

ХІД ЗАХОДУ

1 у ч е н ь. 7 грудня 1900 року, у день святої великомучениці Катерини, Бог подарував Україні та світу одну з найвидатніших народних художниць ХХ століття. Катерина Василівна Білокур свої полотна щедро засівала квітами рідної землі — мальвами, калиною, жоржинами, барвінком, крученими паничами, соняшниками, колоссям жита, пшениці, нагідками, ромашками, чорнобривцями. Вона залишила по собі картини — квіти-діти, що дивують, вражають глядачів. Катерина Білокур мала також дар художнього слова та акторський талант, а найважливіше — велику, незбагненну душу, що вражає простотою, народністю і водночас глибинною чуттєвістю, любов’ю, благородством. Саме така душа здатна передати таїнства долі, смутку, тихої радості, поривів, волі, що зберігає українство крізь віки.

2 у ч е н ь. 1957 року в Парижі відбулася виставка українського народного мистецтва (килимарство, гончарство, художній розпис, живопис і т.п.). Поміж відвідувачів виставки був Пабло Пікассо, якого супроводжував художник Микола Глущенко. Особливу увагу всесвітньо відомого митця привернули три полотна. Він довго стояв біля них, наче загіпнотизований, а потім вигукнув: “Аби в нас була такого рівня майстерності художниця, ми змусили б заговорити про неї весь світ!” На картинах, що зачарували Пікассо, — жили, співали та перепліталися у чаклунському танці квіти.

3 у ч е н ь. Хто ця жінка?

К а т е р и н а. Рік мого народження 1900-й, 7 грудня. Народилася в с.Богданівці колишнього Пирятинського повіту на Полтавщині в сім’ї селянина-бідняка. Освіти не маю ніякої. Тоді було мені, може, вісім, а може, й дев’ять, як мені купили буквар; от я без нічиєї допомоги й навчилася з нього читати. Ну, дід і батько порадилися — нащо ж, мовляв, Катрю в школу посилати, коли вона й сама учиться, не буде рвати ні чобіт, ні свити, а ще вона потроху на веретені прястиме і грамоти навчиться. Ото така моя школа. Ну, а потім як пішла, то як то кажуть: “Багато говорити та нічого слухати”. Нехай, як колись треба буде, то розкажу більше.

4 у ч е н ь. Катря почала малювати ще підлітком. Бувало, вкраде у матері білого полотна, візьме вуглину й починає виводити і хати, і млини, і дерева, і квіти… У 14 років Катерину застали за цим “безглуздим” заняттям. Було вжито невідкладних заходів — різки та найсуворіша заборона малювати. Відтепер дівчинці доводилося творити потайки.

5 у ч е н ь.

Ось чайка блакитні простори

крилами розпачливо б’є.

Неначе шукає над морем

Загублене щастя моє.

Ні хмарки, ні диму немає,

На всьому пустелі печать.

Лиш чайка над морем ридає

та хвилі шумлять і шумлять.

А небо байдуже, зелене,

Зорі розгортає кумач.

І вітер доносить до мене

душі одинокої плач…

6 у ч е н ь. Існує легенда про неабияку популярність творів 15-17-річної Катерини й навіть їх визнання. Сусід і родич Білокурів, власник водяного млина Микита Тонконіг, був пристрасним театралом. Разом з однодумцями він організував щось на зразок театральної студії. Поставлені Тонконогом п’єси мали чималий успіх. Знаючи, що Катерина Білокур “умієі малювати”, творчий мірошник попросив її допомогти з декораціями. Дівчина охоче малювала, а згодом уже грала на сцені цього унікального “театру на воді”.

К а т е р и н а. Пряла, шила, ткала. І взагалі, виконувала всяку сільську роботу. Малювати мені забороняли: ото, кажуть, Катре, навчилася трохи читати і буде з тебе, а малювати, то куди нам до того… А де ж дівати художню енергію? І молодь того часу організувала хороший драмгурток. За участь в драмгуртку мені не забороняли того, що я ролі вчила тоді, як полю чи в жнивах в’яжу снопи і роль за поясом. Воно було трохи і смішно, що я, неосвічена, а була в той час керівником драмгуртка. Та вже на той час я навчилась гарно читати і любила ту театральну справу.

7 у ч е н ь. Учителі Іван та Ніна Калити оселилися в Богданівці 1924 року. Іван Григорович, який був родом із дрібних дворян, у малюнках 24-річної дівчини відразу помітив неабиякий хист. Він показав їй репродукції картин із Третьяковської галереї, познайомив з літературними та живописними творами Т.Шевченка. Наче хтось зурочив дівчину, так засіло їй у голові велике слово — “художник”!

8 у ч е н ь. Батьків дедалі непокоїло доччине дивацтво: на гуляння не ходить, одягається в темне, малює на стінах… І яких тільки чуток про неї не поширюють! Сільській дівчині годилося б доглядати город та худобу, шити, прясти, вишивати, зрештою, — вийти заміж і народити дітей. Мати бідкалася: “У людей дочки в таких літах уже заміж повиходили, а наша (не при хаті згадувати!) чортів малює!”

К а т е р и н а. В думці було, що прийде той час — не буду боятися і буду малювати, хоч на старості літ, а хоч на один час я буду художником, і все. Ой, якби ви знали, яке це для мене чарівне слово — художник.

9 у ч е н ь. 1922 або 1923 року Катерина Білокур прочитала про Миргородський технікум художньої кераміки. Уперше залишивши Богданівку, вона вирушила до Миргорода. Її багаж містив два малюнки (“копію з якоїсь картинки” і начерк дідівської хати з натури), виконаних уже не на полотні, а на спеціально для цього випадку придбаному папері. Але розмова в Миргороді почалася й завершилася одним питанням: чи є документ про закінчення семирічки? Його Катерина не мала, і на її малюнки навіть не глянули. Розчарування було болісним.

К а т е р и н а. Вийшла я звідти, а навпроти через дорогу росла якась велика деревина, мабуть, в’яз, то одна вона знає, як я під нею плакала. І в руках малюнки ніхто і не запитав, як я малюю. А там, у тому чудовім саду, що кругом школи ріс, гуляли молоді люди, певно, студенти, а може, і вчителі. От я підійшла і перекинула через огорожу того саду ті свої малюнки. Це з метою, а може, їх побачать чи студенти, чи учителі, піднімуть їх і побачать, як хороше вони виконані. От вийде хтось та й погукає на мене: “гей, дівчино, вернись, приймем тебе в нашу школу, виучим тебе — нехай уже ти будеш художником”. Постояла трохи — ніхто не виходить. Я помалу пішла і довго-довго йшла і все оглядалась, але з храму науки ніхто не вийшов і не не погукав мене. То вже такий жаль ухопив за серце, що прийшла на станцію, то не змогла поїзда ждати, а пішла залізницею і пішла вже пізно вечером на станцію ромодан прийшла.

10 у ч е н ь. Настає, мабуть, найважчий період у житті Катерини Білокур. Особливо болісно переживає вона відсутність духовної підтримки. Дивачка, мрійниця, для свого оточення, не зрозуміла для них, вона могла зламатися будь-якої миті.

11 у ч е н ь. Катеорину Білокур рятує її пристрасть до улюбленої справи, її душа. Адже час, у який жила ця жінка, зовсім не був лагідним до неї та до її народу. Роки її життя: 1900 — 1961…

Звучить Реквієм В.Моцарта

12 у ч е н ь. Спочатку — Перша світова війна, під час якої розпочалася Українська революція. 7 листопада 1917 року було проголошено УНР, а вже у грудні розпочалася війна Радянської Росії проти молодої української держави. У лютому 1918 року, згідно з договором Центральної ради й Троїстого союзу, німецькі та австро-угорські війська звільняють територію України, водночас окупуючи її. Українські уряди поступаються місцем один одному — ЦР, уряд Павла Скоропадського, директорія УНР.

13 у ч е н ь. Упродовж лише 1919 — 1920 років на українських землях точилася боротьба українських, радянських, білогвардійських військ, попльської армії та масово гинули люди. Як пережити жах війни?

14 у ч е н ь.

Доля орана, переорана,

зморшки-борозни на лиці.

Щастям збіднена, горем зморена,

Від осколків — одні рубці.

З смерті вирватись поталанило,

Спогад траурний, геть гіркий.

Все калічило, било, ранило —

Пережовано дні, роки…

Доля мічена, покалічена,

А виною всьому вона —

Тричі проклята, в смерть приречена,

душогубка людей — війна.

Доля орана, переорана…

15 у ч е н ь. Радянська влада не принесла спокою та миру в Україну — голодомори 1921 — 1923 і 1932 — 1933 років, сталінський терор і масові репресії, а згодом — Друга світова війна — ось дійсність, у якій жила Катерина Білокур.

16 у ч е н ь. Невже можна творити прекрасне й оспівувати красу за таких умов? Проте художниця у своїх картинах ніби знаходить притулок від бурхливих подій, що вирували в Україні на початку та в середині ХХ століття.

17 у ч е н ь. Вона, так само, як і Україна, витримала, не втративши своєї сутності, духу, єства. Можна завоювати країну, підкорити її народ, але так і не пізнати таємниць їхньої душі, не розкрити глибин взаємозв’язку людини та Батьківщини.

Звучить пісня “Про Україну” Н.Май.

18 у ч е н ь. Чарівна природа рідного села, розмай дерев, квітів, зеленого руна травбули для Катерини Білокур своєрідною академією мистецтв. Вона у природи навчалася поєдувати кольори та їх відтінки, передавати на полотні світло-тіньові переходи.

19 у ч е н ь. Катерина Білокур тонко відчувала красу рідної землі. Вона зуміла у буденності знайти цю красу, що приходила до неї вві сні,позбавляла спокою доти, поки не перенесе її на полотно.

Під легку, тиху музику демонструються картини К.Білокур

20 у ч е н ь. Мистецька одержимість Катерини білокур, її здатність проникати у світ природи, чути й розуміти мову дерев, вітру, квітів гідні подиву. Саме квіти художниця любила понад усе — можливо, тому, що мала душу малинової тремтливої мальви. Вона творила справжнє диво, упродовж років шліфувала свої полотна. Наповнені світлом, сонцем, радістю, любов’ю до рідної землі, переповнені мелодіями веселкових барв, її твори зачаровують глядачів.

21 у ч е н ь.

Хитається сад мій вишневий

гіллям без пожовклих листків.

І клич журавлів кришталевий

Прощально мені одбринів.

А сонце пливе з небозводу

Й мов падає в теплу ріллю.

Чого так люблю я природу?

Чого так людей я люблю?

І квіти люблю я ті, сині,
Що з ними зростає нове.

Бо квітка живе у людині,

Як в квітці людина живе.

22 у ч е н ь. На полотнах Катерини Білокур можна побачити химерне розмаїття квітів, якого в природі не існує. Це казкове плетиво кручених паничів, рож, маків, півоній, красуль, чорнобривців зворушує серце, дає естетичну насолоду. Не можна словами описати чарівність полотен “Квіти і березоньки вночі”, “Квіти за тином”, “Польові квіти”, “Квіти в тумані”. Їх потрібно бачити! Здається, варто простягнути руку і торкнешся живого дивоцвіту землі нашої, світлих очей краси.

23 у ч е н ь. Катерина писала живі квіти з натури, досить часто поєднуючи на одному полотні весняні, літні й осінні. До речі, вона їх не зривала, а рідкісну квітку ходила малювати аж за тридцять кілометрів.

24 у ч е н ь. Працювала неспішно. Шість жоржин на картині “Колгоспне поле” художниця писала впродовж трьох тижнів, проте залишалася задоволеною. Окрім квітів Катерина Білокур створювала чудесні пейзажі та портрети. Тривалий час вона хотіла намалювати “картину-казку” — лелеки принесли дитинку. Кілька разів зверталася до цього сюжету, але нерозуміння оточуючих (які чекали від неї нових квіткових композицій), художниця віднесла “картину-казку” до своєї кімнати-майстерні, ніколи її звідти не виносила.

25 у ч е н ь. Нарешті художниця здобула визнання. 1949 року її прийняли до Спілки художників України, 1951-го — нагородили орденом “Знак пошани”, вона отримала звання Заслуженого діяча мистецтв України, 1956 — звання Народного художника України. Її творчість вивчали, про неї писали, а твори регулярно експонувалися на виставках у Полтаві, Києві, Москві та інших містах. На жаль, попереду — лише п’ять років життя. Після смерті батька немолода художниця мусила господарювати та доглядати за хворою матір’ю.

К а т е р и н а. Я тільки плачу, дивлячись, що стоять полотна, а я ось ношу у хату торф, а з хати виношу попіл, шукаю і рубаю дрова на розпал торфу, перу ганчірки, топлю піч, ходжу біля хворої матері, пораю їх козу, бодай вона їм здохла! — от так і проходять мої дні. Та і сама хвора. І я зараз не художник, а попелюшка.

26 у ч е н ь. Художниці не тільки не поліпшили умов життя — їй навіть не повідомилипро те, що зачаровані її квітами японці пропонували побудувати своїм коштом школу живопису в Богданівці, а її мали намір запросити до Японії, щоб вона навчала тонкощів свого мистецтва. Катерина так і не дізналася про ці наміри, а листування не полишало меж посольств.

27 у ч е н ь. Одна з останніх картин білокур — “Богданівські яблука”. 1961 року художниця ще встигла помилуватися яблуневим цвітом, але малювати вже не могла.

28 у ч е н ь. Весна 1961 року, з усіма її квітами, не принесла звичайного полегшення. До болю в ногах додався сильний біль у шлунку. На початку червня померла мати художниці — 94-річна Якилина Павлівна. Змучену болем Катерину Білокур відвезли до Яготинської районної лікарні. 10 червня її прооперували. Того самого дня художниця померла.

29 у ч е н ь. На її смерть болісно відгукнулася інтелігенція: Павло Тичина, Максим Рильський, Матвій Донцов, Степан Кириченко, Тетяна Яблонська — далекі й близькі друзі, помічники та шанувальники. Вони втратили не лише генія українського живопису, але друга, жінку, яка щиро розкривала їм душу в листах. В останню путь художницю проводжали велика делегація з Києва і щн численніша громада Богданівки. Попрощатися з Катериною Білокур прийшли ті, хто любив її, поважав, піклувався, а також ті, хто не завжди розумів, зневажав, ганьбив…

30 у ч е н ь. Хата Білокурів у Богданівці — музей-садиба Катерини Білокур. Тут і вона з трояндами — скульптура роботи Івана Білокура, племінника художниці, сина її брата Григорія Васильовича. Перед цією скульптурою за чверть століття після того, як велика “одержима” упоїлася навіки, у її родички Христі Яківни вирвалося: “Нарешті, Катерино, ти навічно у своєму домі”. Можливо, вона мала на увазі не лише хату в Богданівці.

31 у ч е н ь. Після смерті Катерини Білокур серед її картин та паперів знайшли аркуш, на якому її рукою було написано…

К а т е р и н а. Доля випробовує тих, хто надумав дійти якої великої мети… Але сильних духом не злякає ніщо. Вони з стиснутими вустами уперто, сміливо і гордо ідуть до наміченої мети — крок за кроком, все вперед і вперед… і тоді нагороджує їх сторицею і відкриває перед ними всі таємниці дійсно прекрасного і ніким не перевершеного митсецтва.

32 у ч е н ь. “Світ ловив мене та не спіймав”, — це слова знаменитого українського філософа Г.Сковороди. Українська художниця К.Білокур могла б сказати: “Світ ламав мене, та не зламав”. Доля не була до неї привітною. Художниця долала багато перешкод, щоб досягнути своєї мети. Але вона не зупинилася ані на мить…

33 у ч е н ь. Спливатимуть віки… залишиться вічність, а в ній — людська любов і пам’ять про величну й земну художницю Катерину Білокур з України. Тож не зраджйте своєї мрії, плекайте її, адже саме вона зможе окрилити вас і підняти ввись. Можливо, завдяки вам світ пізнає Україну.

Поделиться в соц. сетях

Опубликовать в Google Buzz
Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *